Село Коцурів. У затінку гори Камули. Фото

Натрапив в інтернеті на розповідь про село Коцурів письменника Богдана Волошина, якого найбільше захоплення – відкриття для широкого загалу знаних і не дуже сіл та містечок рідного краю.

Ось його текст, який я проілюстрував своїми фотографіями та 3D панорамою.

З навстіж відчиненого вікна несамовито пахне скошеною травою, ранковою прохолодою і щойно народженим сонцем. У такий день гріх сидіти вдома. А куди навідатись? За вікном занявчали сусідські коти. Ось і маршрут! Я давно хотів дістатись села Коцурів і перевірити, чи там справді багацько коцурів?

15 хвилин маршруткою і я стою на кручі, оглядаючи розкішну панораму долини, обрамленої горами. Земля вражає всіма відтінками зеленого, як і небо синню. Можна безмежно довго так стояти, але вітер куйовдить волосся і штовхає у спину, наче підганяючи. Час іти, і крутою стежкою злітаю у Відники, минаю мальовниче село і виходжу на гостинець, що провадить до княжого Звенигорода і далі.

Про всяк випадок вирішив спитати у когось з місцевих про дорогу до Коцурова.

– Коцурів? – перепитала молодичка і засоромлено знизала плечима, аж заколихалось усе її багатство під футболкою, – знаю, що дорога провадить до Звенигорода, а далі я не була...

Що ж то за село таке загадкове, що навіть місцеві про нього не знають? Мене ця історія ще більше заінтригувала і я наддав ходи. Дорога стелилась долиною і була давньою, бо обабіч росли велетенські столітні тополі. Праворуч тягнулась справжня гірська гряда, хоч і невисока – з полонинами, лісами і церковцями. Йти було легко і весело.

На безлюдному сільському роздоріжжі побачив самотню автобусну зупинку, на якій рукою, ще не дуже вправного місцевого Пікассо, були намальовані гори, море, калина, лебідонька в короні. А неподалік висіла імпровізована табличка із написом «Коцурів». Я на місці.

Село причаїлось біля підніжжя гори Камули. Кажуть, то найвища гора між Уралом і Карпатами. Колись була в мене думка «осідлати» її, але вона вкрита лісом, тож крім неба і дерев там важко щось побачити. Інша справа Коцурів... На околиці села давній цвинтар. Поміж високих трав знайшов справжнє диво – великий багатораменний хрест, більше схожий на кам’яну багатопелюсткову квітку, ніж на символ Христа. Заворожує.

Трохи далі побачив милу церковцю початку XVIII століття, а поруч велику нову під сяючою бляхою. А далі... Мені перехопило подих. Неподалік гордо стояла споруда, чимсь схожа на шотландський замок роду Маклаудів – товстезні стіни, вікна-бійниці, дах критий червоною дахівкою...
Звісно, що це ніякий не замок, радше шпихлір для зберігання збіжжя, але ж помріяти ніхто не забороняє, правда? Кортіло розпитати у місцевого люду про цю цікаву знахідку. Та людей не було видко. Десь неподалік бачив гурт місцевих за столиком. Вони нагадували кельтів-друїдів, які ворожать на пивних корках, але повертатись не хотілось. Та доля сама все зорганізувала. Я знав, що фіґура незнайомця в шортах і з фотоапаратом не залишиться непоміченою. Так і сталось. Мене нагнав чолов’яга на ровері і простягнув для вітання міцну долоню.

– Добрий день! Бачу, що ви в нас ходите, фотографуєте. Хтів спитати, куди йдете?

Я потиснув руку і розповів, що давно мріяв побувати у цьому славному селі. А ще хотів би знати, що то за споруда така, на замок схожа.

– А... Та то панське шось.

Панське – значить те, що залишилось від пана, не людське. А якщо не людське – то доля цього шпихліра буде сумна... Поцікавився, куди далі провадить дорога.

– Та нє, ви вертайтесь, тут у нас тупик. Нє, можна вийти на дорогу, але там маршрутка раз в день ходить, ліпше вертайтесь назад. За горою вже Перемишлянський район...

Останні слова він сказав так, наче Перемишляни це вже інше князівство, яке ворогує з місцевими. Вертатись – то вертатись. Але ще вирішив перейтись селом і вийшов на вигін. Понад потічком розкошувала уся коцурівська живність – корови, коні, вівці, гуси. Жодних коцурів я не бачив. Хотів розпитати про них в пастуха, але він так безбожно матюкався на худобу, що мені перехотілось.

Довелось таки повертатись. Повернувши на Звенигород, я ступив на свіженький, днями покладений асфальт. Аж подих перехопило! Невже так буває, щоб між селами проклали таку прекрасну дорогу? Ще одна дивовижа цього дня.


У прадавньому Звенигороді завжди чудово: на городищі, що круто піднімається над долиною, гуляє вітер, у небі шугають лелеки і шуліки, довкруж простір, краса і щастя. Життя видається легким і безжурним, хоч це й неправда. Варто подивитись на спрацьованих селян. Але вони дають собі раду і не розпачають. Сподіваючись на краще, дбають про сьогодні. Цей непоказний оптимізм і надія завжди мене вражали в наших людях. Я знаю – так буде завжди. Як завжди підпиратиме небо гора Камула, а біля її підніжжя горнутиметься село Коцурів. Без коцурів.

Коментарі